Тривалість життя – найкращий показник економічного розвитку країни. Його неможливо підробити. Що бідніше суспільство, то коротша середня тривалість життя. Аналізуючи демографічні дослідження, ми можемо зробити висновок, що комунізм завжди супроводжувався бідністю. Всюди, де він переміг та утвердився – на колишній території Російської імперії, в деяких країнах Центральної та Східної Європи та в країнах так званого «третього світу», – люди жили або досі живуть бідно.
Розуміння бідності протягом останнього століття змінилось, тому зараз ми не говоримо про цілковиті злидні, коли нема чого поїсти та у що вбратися. Проте пересічний мешканець СРСР жив бідніше за пересічного іспанця, італійця, ба, навіть сусіда-поляка. Комунізм програв війну з побутом, прирікаючи сотні мільйонів людей на щоденну боротьбу за виживання. Опускаючи всіх до стану бідності, він створював ілюзію рівності та соціальної справедливості.
Для переходу від хронічної бідності до сталого економічного розвитку потрібні реформи. Економіка – не барон Мюнхгаузен, сама себе за волосся з болота не витягне. Лікувати її потрібно, перш за все, політичними реформами.
В цьому найбільший виклик боротьби з комунізмом як гальмом економічного розвитку. Комунізм в Україні має глибоке історичне коріння. Процес декомунізації, що триває зараз, створює ілюзію, що комунізм можна подолати, лікуючи історичну пам’ять. Звичайно, декомунізація потрібна. Проте те, що відбувається зараз в Україні – ліквідація символів комуністичного минулого, – є заходом радше поверховим. Вона може стати знаком поразки, а не перемоги.
Щоб подолати комунізм, потрібно долати бідність населення. Тому пережитків комунізму треба позбуватись не лише перейменуванням вулиць і міст, але й радикальними політичними та економічними перетвореннями.
Є загальна закономірність: бідна країна, яка починає модернізацію, досягає швидких і вражаючих результатів, бо що нижчий старт, то швидше зростання. Стрімкий розвиток, якого добиваються комуністичні країни на перших стадіях, не переходить у сталий розвиток, характерний для країн першого світу.
Модернізація українського суспільства вимагала власної національної держави. Постулат політичної самостійності України був сформульований галицьким марксистом Юліаном Бачинським, який, до речі, ріс у сім’ї священика. Ідеї комунізму в тогочасній Україні були співзвучні ідеям незалежної держави. Це пояснює популярність саме національного комунізму – згадаймо, до прикладу, Миколу Скрипника чи Олександра Шумського.
У поняття «комунізм» вкладали багато різних смислів, і саме ця багатозначність пояснює ностальгію багатьох українців за ним. Тут і бажання повернути колишню імперську велич, відчуття соціальної рівності та стабільності, належності до могутньої держави зі здобутками світового рівня. Це ностальгія саме за Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а не за комуністичною ідеологією; можна, сумуючи за СРСР, водночас підтримувати українську незалежність і визнавати Голодомор 1932-33 років геноцидом.
Декомунізація в Україні є, вочевидь, не зовсім чесною. Ми не можемо повністю викреслити комунізм з української історії, проте необхідно усвідомити та ствердити його злочини. А за конкретні злочини повинні відповідати люди, які їх скоїли.
Україні варто подолати своє минуле – вийти з потоку поразок і нещасть, про які, як говорив Володимир Винниченко, не можна читати без брому. Подолання ж минулого не досягається корекцією історичної пам’яті, яка є радше наслідком, а не причиною.
Примирення є необхідним, адже тільки так можна жити разом із людьми, погляди яких радикально суперечать нашим. Нам необхідні символи, які б об’єднували, а не роз’єднували український народ. Символіка незалежної України – синьо-жовтий прапор, тризуб і гімн – сприймалась багатьма громадянами як «бандерівська» до 1994 року, коли Оксана Баюл здобула золоту медаль на Олімпійських іграх. Тоді на церемонії нагородження лунав гімн України, й символи держави стали символами перемоги та єднання.
Крім Тараса Шевченка, Івана Франка й Лесі Українки, постаттю, що об’єднує суспільство, можна вважати Богдана Хмельницького. Він є амбівалентним і не викликає непотрібних суперечок. Сьогодні ж людьми, які можуть об’єднати Україну, можна вважати Святослава Вакарчука та Сергія Жадана.
Держава повинна знайти місце для розумної гуманітарної політики, що приведе до згуртованості, а згодом до примирення. Суспільство – шукати складнішого способу мислення, ніж просто засудження.
Виступ Ярослава Грицака у межах Школи міжнародної журналістики «Виклики декомунізації» в Українському католицькому університеті (відео).
Лекція професора Українського католицького університету Ярослава Грицака (http://journalism.ucu.edu.ua/staff/121) в межах Школи міжнародної журналістики «Виклики декомунізації». 26 листопада 2016 року, Львів, Школа журналістики УКУ.
Текстова версія: https://goo.gl/aKvB8H
Занотувала Катерина Москалюк
Комментариев нет:
Отправить комментарий