Павло Степанович Нахімов

 Павло́ Степа́нович Нахі́мов (рос. Па́вел Степа́нович Нахи́мов, 23 червня (5 липня) 1802, с. Городок, Смоленська губернія — 30 червня (12 липня) 1855, Севастополь) — російський флотоводець, адмірал (1855), переможець у Синопській битві, один із організаторів та керівників оборони Севастополя у 1854—1855 рр., герой Кримської війни.

2 вересня 1854 р. вступив у командування кораблями, що стояли на рейді Севастопольської бухти.

7 вересня 1854 р. був призначений на випадок відсутності В. О. Корнілова головнокомандувачем флоту і морських батальйонів. Прийняв командування укріпленнями Південної сторони міста. Розвинув активну діяльність зі зміцнення боєготовності особового складу на кораблях й на берегових батареях, укріплення морських підступів до Севастополя. Під його керівництвом було збудовано декілька берегових батарей, затемнено маяки, організовано службу спостереження за супротивником.

З початку оборони став першим помічником В. О. Корнілова з її організації, переведення моряків на берег, формування морських батальйонів, створення резервів. Видатним досягненням Нахімова була зразкова організація вогневої підтримки дій сухопутних військ кораблями. Перевазі супротивника у калібрах протиставив нову систему артилерійського вогню: попередження супротивника у відкритті вогню, знищення його батарей вогнем від ближньої до віддаленої вогневої позицій, ведення перехресного вогню.

Під час першого бомбардування Севастополя 5 жовтня 1854 р. англо-французький флот, що мав 12-разову перевагу і випустив зі своїх гармат 50 тисяч снарядів, не зміг придушити берегову оборону Севастополя. У цьому була значна заслуга організаційних зусиль Нахімова. У той день був смертельно поранений В. О. Корнілов, після загибелі якого усю відповідальність з організації оборони практично було покладено на Нахімова.

30 листопада 1854 р. прийняв на себе обов'язки помічника начальника Севастопольського гарнізона, хоча офіційно був затверджений на цій посаді лише 1 лютого 1855 р.

13 січня 1855 р. за заслуги при обороні Севастополя був нагороджений орденом Білого орла. У березні того ж року отримав чин повного адмірала.

Приділяв постійну увагу взаємодії армії і флоту, максимально ефективному застосуванню артилерії, побудові укріплень та інженерних споруд, забезпеченню захисників міста. Часто особисто керував бойовими діями безпосередньо на передовій лінії оборони. 

5 жовтня 1854 р. при першому бомбардуванні Севастополя, був поранений у голову. 

26 травня 1855 р. під час штурму Камчатського люнету отримав контузію. 6 червня 1855 р. під час загального штурму Севастополя військами союзників керував захистом Корабельної сторони і у ключовий момент бою підняв моряків та піхоту у штикову контратаку.

Після загибелі В. І. Істоміна залишився фактично єдиним керівником оборони. Його називали «хазяїном Севастополя». Про його виключну хоробрість і зневагу до смерті складалися легенди, тому його поява на батареях незмінно супроводжувалася голосним і захопленим «Ура!»

На відміну від багатьох офіцерів, які ходили по батареях у сірих шинелях та без еполет, Нахімов не знімав еполети, і на зауваження з боку підлеглих, що, мовляв, цим він звертає на себе надмірну увагу супротивника та наражається на зайву небезпеку, відповідав:» Ходжу ж я по батареях у сюртуку й еполетах через те, що мені здається, морський офіцер має бути до останньої миті пристойно вдягнений, та і якось це додає мені більшого впливу не лише на наших, але й на солдат».

28 червня (10 липня) 1855 р. о 12 годині дня відвідавши 3-й бастіон та оглянувши його батареї, Нахімов поїхав на Малахов курган. Прибувши на Корніловський бастіон, пройшов один на гласісну батарею і став через бруствер оглядати у підзорну трубу позиції супротивника. Декілька куль вдарилися обабіч. 

Нахімов вимовив: «Вони сьогодні досить влучно стріляють» і у наступну мить був смертельно поранений штуцерною кулею, яка пройшла вище скроні над лівим оком, пробила череп і зачепила мозок.

Помер, не приходячи до тями, 30 червня (12 липня) 1855 р.

Із загибеллю Нахімова захисники Севастополя втратили свого фактичного очільника, що значно погіршило їх моральний стан. За свідоцтвами сучасників, у мить, коли труну з тілом адмірала опускали у могилу, ридання севастопольців, що прийшли провести його в останній шлях, здавалося, перекрили гуркіт канонади.